Присвячую великому Йозефу Томану
та його не менш великому Донові Жуану
Граф Мігель де Маньяра (Дон Жуан) – розпусник і вбивця. Він зваблює безліч жінок та вбиває на дуелях чоловіків, які захищають честь коханих, дружин, доньок. На сходах храму від його руки гине чергова жертва. Після цього, зайшовши до храму, Мігель зустрічає дівчину, яку нарешті покохає справжнім чистим коханням – Хіроламу де Мендоса.
1. Початок кінця
У Севільї казково цвітуть помаранчі.
Дон Мігель попрямує сьогодні до храму...
бурхне кров на бруківку потоком гарячим...
він повзтиме...
угору...
по сходах...
руками...
він хрипітиме...
в муці слова проштовхає
крізь розірване горло...
крізь подих останній...
“се... диявол...
се зло... без кінця і без краю...
там... у пеклі... у полум’ї...
вічність дістане...”
він лежатиме ницьма у темній калюжі,
що просякне шиття золоте на камзолі...
водоспадом життя витікатиме... дужі
руки стиснуться й зм’якнуть, безвладні та кволі...
і покриють його пелюстки запахущі
білим саваном смерті... незаймано-чистим...
захід сонця собою обарвить все суще...
вечір злочин сховає в притихлому місті...
У Севільї пречисто цвітуть помаранчі.
Дон Мігель попрямує сьогодні до храму...
Витре шпагу, весь в чорному (ворон закряче), –
і зустріне – запізно! – свою Хіроламу...
Церква не могла закривати очі на злочини графа де Маньяри, хоч одержувала від його родини багаті пожертви. Мігелеві дозволяли втікати від правосуддя за кордон...
2. Діалог
– То демон зла, вонміть, велебний отче!
– Високий рід...
– ...але поріддя – нице!
Розпуста, вбивства... Ті шалені очі
спокусять всіх –
від шльондри до черниці!..
– А був же рід...
– Маньяри... Так, стовп віри!
Та се – в минулому, як і той замок,
що славою і гордістю Севільї
впродовж віків стояв... Всі знали,
що честь, порядність, лицарство, відвага –
єдині мешканці сього палацу!
Тепер сім’ю ганьбить та сама шпага,
що мала б прославлять...
Частину ласу
і церква завжди мала, визнать мушу.
А нині – гріх приймать дари лукавця!
Бо пахнуть кров’ю і поганять душу
дублони з рук убивці...
Край урвався!
Всі стіни замку люди обплювали,
ім’я його кленуть і помсти кличуть!
– Се гірш від сарацинської навали...
– А церкві треба зберегти обличчя!
– За злочини тяжкі – сувора кара:
негідна віть вельможної родини
(щоб не гнівить людей, відпустим пару),
як Бог велить, Іспанію покине.
Дари ж на храми – річ свята і гідна.
Во славу Господа вони послужать.
А далі – буде видно.
Буде видно...
– А мала б церква видатного мужа...
Хіролама де Мендоса – донька знатних батьків, чиста, чесна дівчина, давно закохана в Мігеля, попри його репутацію. Їй сниться сон, який провіщає їхню першу зустріч. Чорний замок – севільський палац Мігеля.
3. Сон
Ти прокинешся рано, і вийдеш за ковану браму
(де витким візерунком прошив виноград сяйну тінь),
і легкою ходою, о доньє моя Хіроламо,
пропливеш-прострумиш
повз фортеці гріха і падінь...
Чорний замок,
загиджений брудом
і духу,
і плоті,
чорний замок –
оселя загнилого,
хижого зла –
хтось живе там,
хтось грузне душею
в смердючім болоті...
і шукає у муках любові...
до Бога вола...
Ти нарвеш у саду оберемок солодкого цвіту –
першим порухом серця, уздрівши духмяну красу,
чисту й білу, як ти, ще й краплинно росою умиту, –
помаранчеве диво...
“...Мадонні у храм понесу...”
Ти засиплеш дарунком увесь постамент... і молитись
ти почнеш тихо й поспіхом
Діві пречистій увіч –
не за приписом...
Чорний,
високий,
примариться витязь.
Він заходить у храм – і гойдається полум’я свіч...
І уперше молитва душі не дарує погіддя.
Ти встаєш із колін, не зазнавши щасливого сну.
Швидше сохни, роса, скорше в’янь, помаранчеве віття!..
Чую в серці нову,
невідому,
тривожну
струну...
Твоє біле обличчя пливе між тремтіння і блиску...
крок... ще крок... двері там... ти боїшся до виходу йти...
темний обрис тобі заступає дорогу...
так близько!..
темний образ і змучені очі:
кохана, се ти?..
Напророкована сном Хіролами зустріч відбувається майже так само, як і вві сні.
4. Зустріч
Ти прокинешся рано, жахіття нічне відігнавши.
Вийдеш в сад, сонцем повний –
едем нерозквітлих дерев.
Забуваючи сон, усміхнешся світанку, як завше.
В небі з’явиться перша пухнаста хмариночка-лев...
Руки змочиш росою і глибше вдихнеш свіжість пряну.
І повільно в задумі рядами пройдеш в глибину.
За альтанкою втрапиш в останню шматинку туману –
й дивна радість сяйне на розкішнім природи кону:
перший цвіт помаранчів
розплющив здивовані очі
й запишався на гілці
між пуп’янків кульок тугих!
Кілька білих квіток –
піврозкритих,
до світла охочих,
у краплинах прозорих...
і вітер довкола затих.
Ти боїшся зітхнути чи віями скліпнути мить сю.
Завмираєш і дивишся...
намір народиться сам –
у сердечнім пориві думки – наполохані птиці:
“Першу гілку розквітлу – в дарунок Мадонні, у храм!”.
Тиша вулиць ранкових,
і кроки легкі,
й замок чорний...
Помаранчевий цвіт –
знак любові –
до ніжних грудей.
Пам’ять сну нещодавнього в яв сторінки перегорне
і назустріч йому по тих самих стежках поведе.
Помаранчева віть –
дар любові наївно-цнотливий –
затремтить у руці в злотосяйному блиску свічок.
Мовчки й зніяковіло
простягнеш йому,
а не Діві! –
цвіт кохання...
і страх пробере до кісток.
Рішення про шлюб доньки зі злочинцем Маньярою – нелегке для Мендосів. Севілья обурена, але граф Мендоса підтримує дочку, розуміючи, що це справжнє кохання.
5. З любові
Се буде потім.
Цвіту море пінне,
за дві години вибухле, – о диво! –
тебе в саду збентежену зустріне –
і серце знову тріпнеться зрадливо.
І буде оберемок білих квітів,
розсипаний в Мадонни під ногами,
і пристрасні слова несамовиті:
“Маріє...
Діво непорочна...
ave...”.
Розірвуться, розсиплються коралі.
Покотяться персні.
Впадуть кульчата.
Порушаться зв’язки і норми сталі...
“Се гріх, пречиста?
Що мені почати?”
Та каяття заступить радість чиста...
Вечірня зустріч. Повагом – розмова.
Тремтіння душ несміливого листу...
І – біле-біле щастя світанкове!
Севільї подив.
Заздрість.
Недовіра.
Стеменний жах і злість.
Жалкі поради:
“Розпусник! Вбивця!
Він не варт, псявіра,
твого мізинця!..
Задля чого ради?!”.
Те все – повз тебе.
Мов не помічала.
Дні до весілля – як один святкові.
І батькові слова виймають жала:
“Усі Мендоси
шлюбляться
з любові”.
Ізабелла – одна із перших зваблених Мігелем дівчат, яка досі кохає його. Вона скоює самогубство під мурами палацу Маньярів після одруження Мігеля з Хіроламою.
6. Ізабелла
– Дон Мігель спочиває, сеньйоро, в палаці – сієста... –
мажордом уклоняється.
Сухо слова шелестять
(шурхіт змій на піску).
Забагато, мовляв, буде честі!..
Граф Маньяра, Мендоси улюблений зять,
У покоях затінених ніжить і пестить графиню.
При єдиній свічі наливає вино –
андалузьке, червоне, тягуче, густе –
і дружині
подає повний келих...
Тобі все одно.
Ти не хочеш ні знати,
ні бачить,
ні думать про нього!
Біль образи і гнів роздирають навпіл.
Стільки літ – і мовчала. А він лік згубив – і нічого.
Ти була як вони.
А тепер – переділ.
Ти була як вони.
Упосліджена,
зганьблена,
збита –
лиш словами.
Та ніж найгостріший – слова!
А вона – не така. Бо, весільним єдвабом повита,
в замок пишний ввійшла...
Ти уже нежива.
І стоїш під вікном.
І мереживо рвеш на пацьорки.
Вид сльозами вмиваєш.
Стискаєш ножа.
І розгладжує помста у розпач проорані зморшки.
Серце їсть,
по краплині стікає іржа...
* * *
Хіролама почула прокльони й побачила руку,
що звелась із кинджалом...
Удар.
“Ізабе...”
Обняла чоловікову голову.
З уст – ані звуку.
“Хай те все омине... омине хай тебе!”
Ізабелла лежить на бруківці під замком Маньярів.
Ночі тиша спадає. І місто мовчить.
Щільно стулені штори на вікнах.
Маленький ліхтарик
ледь за ґратами блима.
Погасне.
Ще мить.
Невдовзі після одруження Мігель починає страждати від докорів сумління за скоєні страшні гріхи. Примари загублених душ переслідують його всюди.
7. Не убий
“Спокусив. Покинув. Зрадив.
І убив. Убив. Убив!” –
гуркотять громів рулади
теплих, темних літніх злив.
Ти тікаєш світ за очі.
Та від себе не втечеш.
Голосів тих чуть не хочеш...
Переслідують? Авжеж...
І щоночі біла пташка
затуля тебе крилом.
Б’ється серце швидко, тяжко!
Смертний гріх – він вам, обом.
Хіроламо, прохолодо,
скарб долоні на чолі...
Не знайти без тебе броду
у пекельній сій імлі...
Тягнуть руки ті примари,
тиснуть душу у вогонь,
в Господа благають кари...
Нишкнеш між її долонь.
* * *
– Дон Мігель, той граф вельможний,
пострах чесних християн,
віч заплющити не може –
втрапив у гріхів капкан!
– Він гадав, що так минеться
все, що коїв, навісний?
– Десь чиєсь розбите серце
не діждалося весни...
– Плачуть сироти, ридає,
втративши дочку, вітець...
– Він хотів так жити й далі –
сущий вовк серед овець?!.
– Ні, тепер доскочив щастя,
та не здатен осягнуть,
що сподіяні напасті
перетнуть блаженству путь!
Що гріхи колишні стануть
перед очі як один,
скаламутять тиху заводь
і з найкращою з дружин.
– За злочинства всі – розплата:
щастя – зась! родина – ні!
Борг потрібно віддавати...
– І сторицею!
* * *
...в війні
сам на сам зазнав поразки –
гірко змучений, блідий –
ще покаєшся не раз ти
...й знов порушиш “не убий!”...
Хіролама прагне навернути коханого до Бога, але зустрічає шалений спротив: Мігель не хоче підкоритися вищій силі, ображений на Бога ще з дитинства і юності, коли зазнав тяжких втрат і розчарувань. Він намагається втекти від жаху своїх гріхів, покидаючи Севілью разом із дружиною.
8. Страх
І страхом наповнений день.
І без краю
він тягнеться
й липне
із ночі
у ранок.
І сонце встає і заходить.
Немає
скінченності жаху лихих забаганок.
То маряться руки забитих і очі,
то чуються скарги,
погрози,
прокльони –
болючі, нестерпно страшні і... пророчі!
Хтось кличе до церкви...
І дзвони...
і дзвонить!
– Молімось зі мною, ходімо, коханий!
У Господа стачить добра і любові...
Нізащо!
Ніколи.
Ніколи не стане
Мігель на коліна!
Затнешся на слові –
і гаряче й гірко простягнеш до Бога
стежину зі сліз і благань, серцем чиста.
Твоя,
Хіроламо,
стражденна дорога...
Навколо мовчить зненавиджене місто.
І – геть із Севільї!
На волю!
За межі!
Там будем щасливі, де тіні тойбічні
на сонці розтануть, як їм і належить.
Там будем щасливі...
Удвох.
І навічно.
Покотиться курява позирків.
Пада
на місто покинуте порох утечі.
Услід за каретою суне громада
невтолених згаг.
Ще не вечір.
Не вечір...
Втікаючи все далі, Мігель тягне Хіроламу в гори. Страшна злива промочила їх до кісток і призвела до хвороби та смерті Хіролами.
9. День щастя
День найбільшого щастя...
день радості, сонця і вітру,
гордовитих вершин
і пухнастих, усміхнених хмар...
Щоб його змалювати, Бог взяв найяснішу палітру,
але раптом забракло
дощових,
грозових
Йому барв...
* * *
Піднімалися звільна в’юнкими стежками.
Отари
невеличких хмаринок паслись на зелених боках
господині-гори.
Крізь завісу прозорої пари
рожевів виноград.
Між дерев проглядав темний дах...
Відпочили ополудні.
Спека зависла і пряжить
все живе й неживе, обпікаючи щічки олив...
За сусіднім хребтом йде гроза.
Краплі злизують сажу:
молоде деревце блискавиці удар запалив.
Обгорілі гілки покарлючені руки здіймають,
Ніби просять у неба... та пізно просити, либонь...
Йде гроза. Ще далеко. Ще довго. Ще за небокраєм.
Грім і вітер.
І холод.
І дощ.
І біда.
І вогонь...
...Сир овечий жовтавий, вино молоде – й прохолода.
Пастухи повернулись до білих отарок своїх.
Опустила долоні в струмочка співучого воду –
біля ніг твоїх, люба, і я, і весь овид затих.
Повне щастя без меж... А ходімо туди, до вершини,
де немає нікого. Де будемо лиш я і ти
над усім білим світом!..
Ударили перші краплини.
Вирвав вихор в долині зеленої плоті шмати.
Впала злива. Холодні голки завпивались у тіло.
Одяг змок. Обліпило гадюччям волосся чоло...
Він же тягне за руку:
– Ходімо! Ходім, моя мила!
Щастя там, угорі, де ніколи примар не було...
Там, найвище, під чорним, пронизаним струмами небом,
розвівалась на вітрі мантилья. Сікло до кісток...
а опівночі – горе:
– Не треба, кохана, не треба!
Не згорай!..
Лихоманка.
Дні муки.
Забрали.
Пісок...
Змучений, знищений втратою коханої Мігель не знаходить собі місця, караючись, спокутуючи свою провину. Давній друг, відомий художник Бартоломе Мурільйо приносить подарунок – давно замовлений прекрасний портрет Хіролами, яка зображена у вигляді Мадонни. Картина має назву “Непорочне зачаття”. Портрет повертає Мігеля до життя.
10. Портрет
І болем знеболений світ.
І пропали
примари, прокльони, терзання, напасті.
Усе – самота. Сам. Один.
Не у парі.
І голо і пусто в душі.
І украсти
У тебе вже нічого. Марні маєтки,
тобі не потрібні. Твій скарб був єдиний –
і втрачений нАвік. Безмірно далеко
твоя Хіролама...
Як мало людині
потрібно для смерті! –
Лиш пустка. І відчай.
Задовга дорога до втрачених істин...
Доклигаєш – бачиш:
не вічні... не вічні!..
І хочеться вити.
І камені гризти.
Лунка порожнеча тебе не лякає.
Посіла байдужість. І заціпеніння.
В палаці, у місті, в оливковім гаї –
ти никаєш
сліпо
безмовною тінню...
– Прийшов Бартоломе Мурільйо, сеньйоре...
У тишу і присмерк задушних покоїв
ковзнуло
мале
променятко
прозоре...
– Мій друже Мігелю, ну, що ти накоїв?..
Мурільйо, старий, найвірніший із друзів,
приніс подарунок, в шматину завитий,
що має спинити в пекельному крузі
твій біг нескінченний...
Любити?
Ловити?..
Послизли покрови. Біліло печаттю
сліпуче обличчя – невибула мука!
– Моя Хірола...
– Непорочне зачаття... –
й тремтіли художника вславлені руки.
Очищення горем.
Очищення болем.
Очищення смертю твоєю пройшов я...
Мадонно моя! Більш не буде ніколи
ні горя, ні болю...
Я повен любов’ю!
Твій лик осяйний...
Полотно се і фарби?
Святе одкровення зійшло і зосталось.
“Портрет досконалий. Тут – жодної вади...”
У серці розпукла божественна парость.
Хвала Бартоломе! Обійми, стискання –
пішов живописець, потішений словом, –
прозріння лишив...
Сонце радісне раннє
охрещує душу –
нову,
світанкову.
Протягом усього життя Мігеля супроводжують дві сили – темна і світла. Вони ведуть боротьбу за душу людини. Ця їхня зустріч – остання, адже світла сила перемогла: Мігель остаточно став на бік добра і Бога.
11. Два янголи
Білий янгол летів світанково.
Чорний янгол стояв на розпутті.
Хто кого запросив на розмову?
Менше з тим. Не прояснює суті.
Чорний-білий зустрілися вранці
там, де камінь замшів на розхресті,
у легкім піврозталім туманці –
і мовчали... День біг до сієсти.
Білий думно виважував слово.
Чорний був – нетерплячий базіка...
На нитках тиша нишкла ляльково,
хоч спливав мент за ментом без ліку.
Чорний врешті не витримав павзи:
– Що ж, колего? Мовчатимем доки?
Намудрують такі-от пролази –
і ні звуку, ні зирку, ні кроку...
Біле пір’я стовбурчилось м’яко
на гарячому марево-вітрі:
– Час покаже, казали ви... так от...
То вже ніби про що й говорити?
Чорні крила знялись і опали:
– Лицемірні зітхання! Шалію!..
А в блакиті гриміли хорали:
аve світло, любов і надія!
Біле сяйво сліпуче ясніло...
Чорний холод стелився під ноги...
Більш не вадить Мігелеве тіло
йти душі до святої дороги.
Чорний-білий злетіли надвечір,
не дійшовши ніякої згоди.
Перемога за білим, до речі.
Тож добро є сильнішим, виходить?
Біла-біла пір’їнка упала
на рамено Мігеля праворуч.
Чорну звіяло вітром. Хупава
постать янгола... Лине... Говорить...
Мігель став ченцем – братом Мігелем. Своє майно передав церкві. За власний кошт, переборюючи спротив і церкви в тому числі, будує лікарню для бідних – Каридад. Сам контролює будівництво. Злидарі Севільї чекають на завершення будівництва, мов на диво.
12. Каридад
Каридад, ти зростаєш із мармуру й віри
і, на подив Севільї, проміниш тепло.
Каравела сліпуча!
Ти біла – не сіра...
(як пристало б злидоті!
се що він – на зло?)
Каридад, ти прекрасна, як Божа надія,
і Мадонна тебе осіняє крилом.
Брат Мігель, як дитину кохану, леліє
твої стіни пречисті і даху шолом...
(що за примха нездала? –
лікарня для бідних!
се такого від нього ніхто не чекав...
весь маєток – на вітер!
небачені бридні –
після всіх тих колишніх
злочинних забав!..)
Каридад! Ти – ковчег, що збере не безгрішних –
поневажених,
кинутих в пекло земне.
Їх молитва – за тебе. Явися скоріше! –
у тортурах щоденних надія сяйне...
І сповзаються тіні в лахмітті і струпах
з найтемніших кутків,
і, немов на парад,
вигріваються – поки будова ще гупа –
у промінні ласкавому...
О Каридад!
Брат Мігель стає справжнім праведником, провадить абсолютно аскетичне життя, особисто доглядає хворих у Каридад. Під час епідемії чуми працює не покладаючи рук, намагаючись урятувати якомога більше людей. Його зусиллями чума зупинена. Але сам Мігель помирає від хвороби. Він заповів поховати себе під порогом храму...
13. Брат Мігель
Моровиця в Севільї! Зачинені вікна.
Міцно двері заперті. І місто мовчить.
Чорний жах сіє зерна.
Зловісні повісма –
павутина безвиході.
Множиться гидь.
Тільки подих – і все. Тільки дотик – і годі.
Не минає нікого, хто став на путі.
Моровиця іде!
Смерть і дону, й заброді –
хоч проси, хоч річки розливай золоті...
Не відкупишся!..
Глухо стукочуть колеса:
сірі тіні збирають по вулицях тлін.
Порятунку немає.
Ніхто не воскресне.
У страшній самоті кожен молиться: змін!
І без сумніву ходить Севільєю янгол –
в чорній рясі простій на широких плечах,
із ясними очима –
найнижчого рангу
брат-чернець. Брат Мігель...
Ще вогонь не зачах! –
дух високий горить у покутному тілі:
йде людина від смерті до смерті –
дає
і надію, і воду...
Вуста занімілі
оживають: “Ім’я хай святиться Твоє...”
І мара відступає, утративши силу.
Свіжий вітер вривається поміж домів.
У завулках, де вчора ще пси тільки вили, –
Боязкі перші кроки:
лишився хто жив?
А Мігель зупинився нарешті спочити.
Унизу плине лагідний Гвадалквівір...
Ціле місто –
живе! –
хоч утратами збите –
вже випростує душу із горя й зневір.
На околиці смерть подивилась востаннє
в його очі. Востаннє зітхнула. Пішла.
Удихнув подих смерті в ранковім тумані.
Усміхнувся.
Ступив і упав:
“Хірола...”
Зіньків, травень-грудень 2009
|
