Навіщо, Господи, створивши білий світ, У сповиток сяйний клав чорні русла? Щоб сильні духом розтинали сіть Пересторог - і проросли неплюскло? Людинолюбно з кістки – із ребра – Повабну жінку виліпив, не з пилу... Можливо, наш прабатечко Адам, Талан Твій маючи, створив би крила? Мій зорний час. А сутозлотий блиск Очей дитинних примерхає-гасне. У всьому люд шукає кайф і зиск, А я євшан словес ціную красно. Навіщо, Господи, прийшовши у мій сон (невже і я, чутка, чогось – предтеча?), Не вигоїв ураз душі, долонь, А викликав нестримну словотечу? О, я відтоді не стуляю вій… Пульсує дух поміж Буттям і Смертю… І що – для Неба – мій кривавий вірш: Нектар п’янливий? гіркувата жертва?
|