Ти якось несподівано зник з мого життя,
пообіцявши лише повернутися з приходом
весни.
Якої весни? Чиєї весни?

Відчувала її тоді,
коли прокидалася від крику ворон.
А тепер я жила в передчутті.

Як смішно: в передчутті крику ворон!

Якось прокинулася. Але чомусь був дощ,
хоча знала, знала: то – весна.
Тільки тебе не було.
У закутку невтішних думок
тішилась надія:
в усьому винні ці нестерпні краплини.

А вони то розбивалися об шибку,
то тихо-тихо шуміли: "Весна... Весна..."