Ми лежимо.
І здається, що всі нас забули.
Осінь чим глибша – тим далі ми бачимо все…

Місяць над морем – неначе печінка акули.
Човник старенький нас всіх до початку несе.

Там десь, далеко, за криками чайок, вогниться,
Начебто відьми поліської кров золота.
В чорному морі відбиті крейдяні пращурів лиця:
У глибині – висота.

Жити не хочеться.
Як же не хочеться жити…
Ще раз у світі, який вже прожив до кісток!
З другом душевним до самого раю напитись,
Знов закохатися в мавку –
Щоб поза шкірою «ток».

Щоб за живе мене пісня взяла перелітна,
Кров зашипіла – мов зірку вгадала свою.

Нам би, Сивіло, тільки дожити до літа,
Нам би навіки заснути у ріднім краю,
Там, де калган, як роса
Над божественним Бугом,
Гриб у пеньочку –
Мов свічка у торті стоїть.
До самого раю
Душевно набратися з другом,
Позичити душу у вовка –
І в космос повить.

А потім, десь та-ам, коли зійдуть сніги синьо-білі,
Піти на війну – справедливу і чесну – як... Вій.
У сни своїх внуків вернусь на крилатій кобилі,
Сучасний, живий…