Допивши чашу суму й самотності по вінця
Пливуть безцільні думи в байдужому умі,
В душі дивакуватій — порожня тиха вата,
Й шукає щось на стелі відсутній погляд мій.

Позаду,
   невже усе позаду,
      чому вже не тривожить
Ніяка душу із уяв?..
Й здається,
   мене в цій тихій ваті
      ще зможе здивувати
Хіба що смерть моя...

Та раптом у кімнату, зірвавши сум і спокій,
Влітає джміль мохнатий, порушник тихих нот.
Йому, я знаю, треба вернутись знову в небо
Й слабким крилом розбити він пробує вікно.

І в тиші
   мою порожню душу
      наповнює поволі
Мелодія крила джмеля...
І кволі
   пелюсточки надії
      тим звукам так радіють,
І ожива земля.

Колись і я вагався, злітаючи у небо,
І також намагався пробитися крізь скло,
Й знайти маленькі дверці кудись в самотнім серці...
Лети ж, малий диваче, гуди, надій стило...