Дурень думкою багатіє
                      (Українська приказка)

Коли із висот чи безодні
Самотності погляд зринає,
Про все забуваю, що зовні...
У миті такі починають
З-під маски іронії (долі?..)
Настійливо гупати в скроні
Копитами туги і болю
Думки — необ’їжджені коні.

Цих роздумів збурена ватра
Витискує зовнішній щебет,
Тоді зостаються слова про
Найбільш наболіле — про себе.
Хто я?.. Може, равлик бездомний,
Який по небесній дотичній
Несе серед скла та бетону
Дивацтва душі непрактичні...

І думи про равликів відчай
В незриму вкладаються пращу,
І слабне в нерадісних віршах
Надія про зміни на краще.
Думок я загвинчую крани,
Бо з ними і боляче, й складно —
«Чи краще за іншою гранню,
Де нам вже думки непідвладні?..»

Сплав відчаю, вкутаний в думи,
Є стимул, міцніший від сталі,
Дає мені сили ця суміш
Іти попри все далі й далі,
Шукати стежки без обману
У віршах і вірчих законах,
Кружляти у смерчах туманних
Думок на знесилених конях.

Дійшовши до певної точки
Кипіння душі, там на споді
З найглибших душі закуточків
Уже зовсім інші приходять
Думки — для розради оази,
Серпанки уявних реалій,
Манірна хода куртуази,
Мінливість крихких ідеалів.

І ніби якийсь дивний ключик
Пружини накручує духу,
І думи відходять болючі
Про долю мою — вередуху.
До всього, втішає та гріє
Ще й мудрість, нажита з роками, —
Хоч зовні біднію й старію,
Зате багатію... думками.