Торік було спекотно у цей день.
Розплавлена будинків цитадель
пливла у небо. Пухом тополиним

слова чіплялись римою за зміст,
Здіймались у важке повітря міст,
відкашлювались, ніби з пилом слина.

Торік, неначе в пеклі, так пекло.
Химер пухових клеїло на скло
і плавило асфальт на чорну глину.

Сліди підборів ніби діри куль,
шляхи далекі, множені на нуль.
Чия тоді, торік, була провина?

А цьогоріч здощає у воді
значимість слів і знаковість подій,
і тоне те, що бачилось нетлінним.

Чому вертаюсь подумки до дня,
пропалена і випита до дна?
Невже шукаю власну половину?

Сльозу ковтаю, гіркоту і слину...
А винен хто? І чи була провина?..