Чи вмирає любов,
Розтворяється в буднях і часі?
Чи зникає вона
На дорогах життя у роках?
Я запитую знов
Й сам собі отвічаю одразу:
Не для того дана,
Щоб вмирати у всіх на очах!

Вона просто жиє,
Вона сіє зернинки у землю,
Зустрічає світанки,
Радіє теплу і добру,
Бо геройством не є,
А лише промінцем в царстві темнім:
На світанку стає, днем снує,
Вечорами відходить до сну.

Вона поряд завжди,
Контролює свідомість і вчинки,
Направляє, підкаже, научить,
Покаже, пійме.
І не хоче хвальби,
Ейфорії чи слави сходинки -
Щоб не вимерли ми
Разом з нами у душах живе!

Часом в буднях життя
Забуваєм її, полишаєм
І, тоді вже, грішим
І направо, й наліво в спіху,
У обрив небуття
Опускаємось, падем, лягаєм.
Без любові ми - пил,
І нема оправдання гріху!