Ось лайка плаває, мов жир, Сп”яніла, нарочита. Висять над нею смуги ширм, Гудять під нею плити. Плюскоче торжище густе, Як борщ густий, багатий. На розі вулиці – сліпець Презирливий, пихатий. Побитий віспою відун, Крізь діри видно тіло, А на колінах розгорнув Сліпу книжину сміло. Жінки збиваються у круг. Всі в негараздах, пітні. Слідкують за канканом рук По сторінках маркітних. За мокрий дріб”язок-п”ятак, За дзенькіт-голосок Дарує ворожби каймак Цяткований листок. Він кожну жінку вдовольнить Своїм сліпим одвітом, Хоч бачить не лице – блакить Підвітряного світу. Все змили хвилі низові. В руках провидця – пляшка. Ось оковиту цмулить він – Щоб розчинилась тяжкість. І світ небачений, як вар, І гусне, й червоніє. І вже немає інших барв, І не існує ліній... Відун для себе зажада Навпомацки пророцтва. І матюкається, відтак Листає книжку мовчки. Між передрачок і халеп Таки ніхто не скаже, Що лиш одна-єдина Смерть Бинт сліпоти розв”яже. 2010 ---------------------------------------------------- СЛЕПОЙ Вот ругань плавает, как жир, пьяна и самовита. Висят над нею этажи, гудят под нею плиты, и рынок плещется густой, как борщ густой и пышный, а на углу сидит слепой, он важен и напыщен. Лицо рябее решета, в прорехи брезжит тело. А на коленях отперта слепая книга смело. А женщины сомкнули круг, все в горестях, в поту, следят за пляской тощих рук по бледному листу. За потный рыжий пятачок, за скудный этот звон судьбу любой из них прочтет по мягкой книге он. И каждая уйдет горда слепым его ответом... Но сам гадатель не видал ни женщин и ни света... Всё смыла темная вода... К горстям бутылка льнет, и влага скользкая тогда качает и поет. И видит он тогда, что свет краснеет густо, вязко, что линий не было и нет, и нет иной окраски... И вот когда он для себя на ощупь ждет пророчеств, гнусаво матерясь, скорбя, лист за листом ворочая. Но предсказанья ни к чему, и некому сказать, что смерть одна вернет ему небывшие глаза. 1927 или 1928
|