І небо, i квiти, i ранок прозорий, i музика вiльно вливається в серце,
i музика плавно веде нас у спокiй, приручений спогад щось хоче згадати, та
гасне, мов тiнь несмiлива од свiчки, i небо, i квiти у хвилях зефiрiв, що
м’яко цiлують i пестять долонi, i спогад слухняний – забути, забути, i
палац iз золота з бiлими баштами, i брами високi вiдчиненi гостю, i вiчнi
стоять хризантеми у вазах iз свiтла й гiрського кришталю. На пiдмурку –
чорний кривий напис з потьоками: «Memento mori».
  І небо, i квiти, i спогад слухняний... І спогад як пострiл, як вимкнене
свiтло: я бiг хлопчаком по дорозi i упав. Пекло розбите колiно, затиснуте
рученям, а мiж тремтячими пальчиками зависла крапелька кровi. Я обмивав
колiно зеленою рiчковою водою, i в мокру траву стiкали бруднi потьоки.
  Memento mori...
  Хто написав цю чорну рану на стiнi? Самотнiй вигнанець, що приблукав з
незвiданих країв i мститься свiту за свої невдачi? Шукач життя, що,
заблукавши в мрiях, знеможено закреслив їх, гадаючи, що недосяжну iстину
пiзнав?
  Memento mori?
  Залишивши позаду золотий палац iз бiлими баштами, де ламкi хризантеми
розтерзанi вiтром, босонiж по скалках скляних повертаюсь назад, i
зустрiчний вiтер пахне бензином i потом.
  Memento mori!