Згасає
        вщент розбитий сателіт
і десь край Сонця догоряє осінь,
а мій пробитий
                     метеором пліт
гравітаційна
                течія уносить
до рифів
            незалюднених світів,
де піниться
                геть скрижанілий
                                         водень
і б‘ється об бурульки стрімчаків
несамовите
                сяєво безодень,
наївно відцентроване плотом
навколо мене.
                    Та, розгледівши це, пише
навпомацки
                осліплий астроном:
«За ним – лиш космос!..
                                  І нічого більше».
Й тривалий час
                      розгадує секрет,
що в цій робінзонаді
                            винне нині –
горизонтальне
                     мислення планет
чи вертикальні почуття людини?
А пліт пливе
                 у сріблі сивих скронь,
комет і айсбергів,
                        але здається
істотам
          з обморожених підсонь,
що холод є
                сповільнений вогонь
з недоторканного запасу
                                   мого серця.