Не можна виходити за межі ленінградських дворів-скель,
візерунчатих келихів і заміської млості,
там, де раніше трамваї, тепер розливають ель,
не потрапляють без коду за мури гості.
Там, де тобі не буде боляче, насправді марне живе,
марні втручання в цю плоть, що стікає снігом,
думаєш – можна зайти, а ніхто не живе
там вже давно, у наближенні зламаним кригам
важко сховати всі тріщинки і набуття,
досвід звеличення власної болі достоту,
справді ніхто не віддасть тобі власне життя,
соус для пасти і термін вживання для Сходу,
справді ніхто тут нічого тобі не віддасть,
не відкоркує останню без чверті на розі,
чорна, як ніченька, зовсім нестримана масть –
більше нічого побачити ми тут не в змозі.
Більше нічого сказати я тут не скажу,
бо для можливості щось невідоме сказати
треба відвідати цей магазин “Bobiju”
і до світанку твої рахувати карати.