Дощить. У цівках води, що збігає долі, втрачаюся і поволі знаходжу себе. Дощі… Дощі пролітають у небі забутими журавлями забутися б у нестямі, любитися б чи любити тебе у тобі тобою шаленим стрімким відмінком. Як жінка. Дощі Дощі шумлять під ногами, неначе торішнє листя. Сльота прогортає лиця. Покинутими містами, великими автобанами і просто сільськими вулицями, де тіні самотньо туляться до вже не потрібного тину (кого тут уже хоронити, а надто – охороняти) – повсюдно гойдають сумніви розпачливий ігрек – «Де ти?» Питань сторожкі багнети пантрують у ночі глупій на жертву. Дощі. У поснулій сутіні у сітях рибальських бУхають громів велетенські риби. У сірій імлі пливти би, ловити дрібні краплини ці зливи, неначе сповідь моя, – невпинні.
|