Навкіс глибокого безволля медянки черевцем натужним вповзає пам"ять. Осоружне-забуте-снами воскресиме вертається. То херувими прядуть псалмів недільну вовну. Тебе і словом не огорну, не поведу услід очима: ця нагота ще ледве зрима. Вже місить вечір глину чорну, вже місяця гончарне коло чаклує зоряне начиння, вода до ранку відпочине під шарудіння монотонне, у ній печаль твоя потоне, здрібніла зболена мачина. У об"єктиві павутиння багаття сумнівів червоне горить до ранку. Не холоне. А потім, втомленим і чистим, зійде «люблю» над сонним містом. І не спитає перехожий, кому і хто писав цей біль. Бо був, і є, і буде мій. У кожній жилці цього листя, що замерзає безнадійно в міцній долоні зимовій. |