І що тепер? Нічого. Знов нічого.
Гойдається далека телещогла.
Висотки втомлено у ніч мовчать.
А місту досі сниться дзвін меча,
що лунко падає у камʼяну криницю,
пʼять сотень літ не долетить до дна.
І час напнутий, наче тятива,
і лють вогнем кидає із бійниці...
І не минає сон той, не мина...

І що тепер? Терпіння. Догасання.
І віра в те, що серце не востаннє
тобою хлюпнуло недогорілу кров.
Усе було. Нічого не було.
Не буде вже. А там – у піні коні,
крізь обладунки прошиває сталь
затяту плоть. І плоті вже не жаль,
і слів нема, і у безладді тоне
побоїще. І камʼяніє даль.

І що тепер? А там – не страшно смерті,
там імена, забуті і затерті
у хроніках величних і скупих,
вертають памʼяті обличчя тих,
хто поряд йшов, і падав, і знаходив
у копитами змеленій траві,
такій останній і такій живій,
полегкість. Ненаситні води
несли у море рвані хоругви.

І що тепер? Нічого. Тільки млость.
Це місто кутає старечі ноги в повсть
і засинає, і болить у снах
йому той меч, що не досягне дна.