У серці оксамитового вітру
заснуть надвечір голоси приземні.
Ножі снігів розкрають синю темінь
і упадуть у землю гострим вістрям.
Затерпла ніч розколотим горіхом
появить золотаву серцевину –
сомнамбули метеликів плистимуть
на той маяк химерний тихо-тихо.
І вже не зможеш зупинити віршем
ні снів, ні слів, шовкових і щербатих,
що їх тобі не можна не спиняти, –
вони прийдуть, терпкі і вузлуваті,
вони від себе не відпустять більше.
Усе навкруг, пізнаване і дивне,
розчинене до талого «не можу»,
гніду лошицю обрію стриножить –
і ти заснеш. А сніг ще довго йтиме.