Ті оплески вдаряли. Як блюзнірство.
А ти стояла – сльози на очах.
Гриміло серце. Рвалася аорта.
І музика замовкла. Пломінь зчах.

Ішла зі сцени. Падали букети.
Дзвеніла тиша крижаним дощем.
Знімала грим. Вгортала в хутро плечі.
Гасила чаєм рук нервовий трем.

А шибкою спадали зимні краплі,
розкреслюючи блискітками ніч.
Розмите світло кисло у калюжах.
Ти все не йшла. Не поспішала пріч.

Котили хвилі смуток-безнадію.
Горнувся кошеням безсоння ляк.
На клаптики подерла партитуру…
Писала… Перекреслила. Не так…

Дожить до завтра. Перетерпіть пустку.
Вдихнути музику! По венах – нотний рій.
Відчути мить.
                  Гармонію.
                                  Нірвану.
Визнання? Оплески? Букет? –
                                             Це чий?..