Збитий компас внутрішнього космосу. Тихий праісторії вокал. Півжиття минуло якось поспіхом, Наче в долі виграв «дурака». Шлях – мов ланцюжок хреста натільного: Коло кінчив, коло й почина. Друге півжиття мого – неділя, З кров’ю злою перша сивина. Я його почну з листка нового, Та навряд чи почерк свій зміню. Адже легше тут змінити Бога, Аніж душу тих, кому я снюсь. Вісь земна все швидше, швидше крутить. А примхливій вічності ми десь... Все життя – одна солодка трута, Особливо грішно-молоде. Поза ним нікого і нізвідки. А пізніше вибухне трава... Тільки ми не судді вже, а свідки. Тільки смерть не вічна, а жива. 8 трав. 12.
|