Коли була я сонцем і вчилася літати,
ганяючи хмариння і птаство вусібіч,
ти був тоді не мужем. А так, скажімо, татом,
і ти чекав на мене, на ранок – цілу ніч.
І був тоді маленьким, якщо згори дивитись,
і дуже-дуже мудрим, як я у тім житті.
Ти мурував будинки, плекав деревовіття,
дітей ростив. Ну звісно, як люди – не святі.
Ти звав мене, як бога (і навіть не богиню),
молився на світанку і про добро просив.
Ми ще тоді не знали, що світ і всі загинуть,
і ми в новий прийдемо, де спогади, як сни…
Ти дивишся угору. Та я не сонце нині.
Я жінка, просто жінка (а світла через край!)
Я часом ще ганяю птахів і хмаровиння
і здійснюю бажання. Лише мене кохай…