Цю жінку я в минулому житті Уже любив. Своє ім’я Олена Вона несла, мов німб. Її рамена В легенькому, як хмарка, Повитті Світилися рожево. Крізь тонку Тканину випинались пишні груди… І в нинішнім житті зустрів таку, Подібну: оповив туман полуди Мій зір. Моя уява не знайшла Пояснення феномену такому: І ця, як та, Оленою була, І ця, як та, світилася в тонкому Хмаринному вбранні. Вона мені Щось каже – я її не розумію… Вона вже поряд… Груди наливні Торкаються моїх. А я не смію Дихнути навіть… В першому житті Любов моя взаємності не знала, В майбутнє перейшовши, В самоті Під попелом троянським остигала Тисячоліття! Будь же сокровен Той образ із минулого. Та, Боже, Не може бути двох таких О л е н – Така краса двоїтися не може! … П’ємо удвох цейлонський чай… Обом Ніяк не випадає карта спільна: Я вже давно – не мрійник, І, либонь, Вона – заприсягнусь – не божевільна. Нам – добре. І якого ще добра Жадати від недоброї епохи?! Її пора – це не моя пора: Їй – ще багацько, А мені – лиш трохи… |