Старий будило, збурюючи світ,
Гнав голий час по диску циферблата.
Славута спав, крижиною прим’ятий,
І небо на ошурки рвав болід.
Тріщала ніч, пірнаючи в сніги,
Рипіли петлі зірваного серця.
Зійшлись дві долі у шаленім герці,
Неначе в рукопашнім – вороги.
Не янгол, і, затявшись на земне,
Він сон свій обіймав двома руками.
Любов  текла між пальців ручаями
Так швидко, що лиш мить наздожене.

Шалена жінка – мов крута гора.
А сили вже не ті. Навіщо мука?
І, не зронивши на прощання звуку,
Зліпив він іншу з власного ребра.