Пожовкле листя на мої стежки –
Нагадування зайве про розлуку –
Повільно лине...
Падає без стуку
Достиглий жолудь бронзово-важкий
На твердь земну.

Прошкую навмання
В жовтневу сумовиту завірюху,
Туди,
Де, замерзаючи без руху,
Самотній клен стоїть на схилі дня.
В незвичній тиші, в тиші неземній –
Пожовкле листя…
Стежка загубилась…
Будив я тишу – тиша не збудилась,
І сам я наче розчинився в ній...