УЧИТЕЛЬКА

Сніговою бабою на обледенілій лавочці,
Тонке стебло руки розквітає блакитним обличчям,
корінням вгрузло у сумочку:
Ви знаєте, яка нині молодь? –
І не зчуєшся, як висмикнуть, видеруть, вивернуть!
Сніг сиплеться по обидва боки від неї,
Кожна сніжинка інша,
Кожна сніжинка вперше,
Кожна сніжинка востаннє,
Для сніжинок вона геть дівчисько,
Сніжинки кпинять  і густо-сиво зблискують
У темному ще волоссі.

А їй би отак сидіти кам’яним ідолом,
поки не злижуть з потилиці сутінки
розжарений обруч робочого дня,
де кожне обличчя інше,
кожне обличчя вперше,
кожне обличчя востаннє,
Обличчя супляться і сміються, і густо-сиво карбуються
На м’ясі її рожевого серця.
П’є валідол: отака нині молодь!
І не зчуєшся, як висмикнуть, видеруть, вивернуть…
Вони пролітають, танцюючи, крізь неї,
сипляться під ноги і ген далеко за обрій,
а вона рипить чобітками, і вони ж
засипають її сліди.

Ти, Боже, схожий на маленьку дівчинку,
Що, висолопивши рожевого язичка, ріже пальці і витинанки,
Хтось же мусить помітити, як це гарно,
Хтось оцінить, як вона старалася,
Хіба ж не дурне ти дівчисько, Господи?
Вона підтискає губи,
Хитає зачесаною головою.
Зламане стебло втомлено падає в сумочку,
І не зчулася, як молоденька у веснянках сніжинок ніч,
Зірвала, підкравшись, капустину блакитної квітки
Пустила на плесо зимового неба
кумедним дитячим човником
повновидим меланхолійним місяцем.

Соляним стовпом на обледенілій лавочці,
Сніг сиплеться по обидва боки від неї,
Кожна сніжинка інша,
Кожна сніжинка вперше,
Кожна сніжинка востаннє,
Розжарений обруч міцно застряг у розбілених косах,
Неіржавіючі леза розсипаних витинанок
Стирчать із рожевого серця,
А ген за обрієм пече вогнем червоне м’ясо —
Снігової баби, теплої рожевої дівчинки,
І навіть сутінки тут безсилі.
Отака нині молодь…