У день святих Петра і Павла, Коли погода міняла небо, Немов картинки чи слайди в шоу, Коли асфальт ховав калюжі У чорні ями попід каміння, Коли ламали лелеки крила, Бо вилітали з гнізда уперше, Ти мала щастя таке велике – Тобі в коханні клялися двоє. Один був сонцем, Дощем був Другий. Один крізь хмари летів промінням Щоби торкнутись пожежі тіла, А інший ніжно змивав словами Вчорашні болі, тривоги, смуток… Один горнувся і відсахався, Бо тіло-полум’я стосило Пекло, аж плавило проміння. А інший, сльози у дощ сховавши, Леліяв мрію, плекав натхнення, Боготворящим ранковим медом Стікав у лоно твоєї пісні. Ти проростала з небес і ґрунту, Ти плодоносила бажанням, Ти розчиняла в повітрі віру, Пливла в човні між дикі скелі І споглядала, як орхідеї Цвітуть і пахнуть, неначе пальці Твоїх закоханих і вірних Щасливих лицарів троянди. Ти можеш двічі ввійти у річку Одну і ту ж, бо… Бо ти – Чаклунка! 12-13.07.13
|