Ти пізно просиш ласки… Сім світлин. Хіба мені для щастя їх замало? У нас – по синові. І клином – клин… Увічнюй, мов Далі -- чорняву Галу. По рурах літепло тече. Розквітнув дощ… І скільки б не чаївся в узголів`ї, Не виманиш у сяйво людних площ. Ота жага – вже приск – у літ архіві. Чуб кучерявий, очі – антрацит. Навіщо ти мені, Вітрисько шпуйний? Всі тітоньки твої шипіли:«Цить…»; І слала шовк моя пахуча вуйна… Між дримб, трембіт, гармошок і флояр Тобі самітно, хоч давно – у парі? Це ж, як зітхав розумник Бодріяр, – Епоха руйнування сенсу, згару… Цей вибух усередину пече… Ні, не піднось до чакр желе і криги. Торкнувся у безсонні снів плечем… І, мов німий, освідчився на мигах. Приходить – зась! У мене ж два коти, Пшеничний чоловік, що б`є кокоси… В лад зазирнув – тепер злітай, коти… І не лишай в сільничці папіроси! Агов!.. Ти тут? Є вільні перст і кут…
|