Старий сидів,
так схожий на святого,
немов зійшов з ікони – і застиг.
І листя, ніби купу відкупного,
смиренно кидав
парк йому до ніг.
Негода кволі
підіймала руки,
суцвіття хмар
гойдала навмання -
сама гірка
поезія розпуки
у світлі пригасаючого дня.
А він, разюче схожий
на святого,
застиг, як знятий
з вічного хреста,
І мовчкома блукали
біля нього
ворони, вітер, дощ і самота…