Цілувала мене у шрами.
Я ж бо Всесвіту кинув виклик.
А таємно хотів до мами,
До ялин моїх, звірів звиклих...

Як метелик із квітки, пив я
Все ноктюрне, тремке, нектарне,
Щоб впікаючись у кропиву,
Знав: життя пролітав немарно.

Біль я ніс, як труну друзяки,
Щастя знав, мов кохання долі.
Визнаю – що бував ніяким,
Каюсь я, що росту поволі.

Плаче кров за душевним раєм.
І земної свободи мало.
В шрамах тайну свою скриваю...
Рідна смерть мене цілувала.


8 лип. 14.