Тягну волинку. Як життя? - У мідні труби.
Вона щаслива, як і він  тепер.
В кубах з нечистою загубою беззубі.
Неначе в пеклі, правдолюбів  ждуть етер.

Трясусь, як віл, під муху-волиняку.
А на Донбасі бліде – холодець.
Здригає світ і тіпа, мов друшляку.
А мо, затридев'яте  Провидець.

Волаючи  волячими сльозами,
саджу на хліб картопельку в росу.
Жінко моя,  трохи розваж словами
прозорокосу, милу,  голосну.

Раптово промайнули полонені.
З кіндратиком в макітрі - цілий рік.
Бомблять Донбас скажені-прокажені.
Шкода людей. Кричать. Кому, кому?

Без клепки вилітають міни з пекла.
Розстрілюють, мов зайчиків, людей.
Некликана, непрошена, запекла!
В моєму серці - сум’яття дітей.

Ніде укритись, ніде заховатись.
Вивітрюсь   з тернового куща.
Нечутим смородом землі не врятувати.
Ось вам, рагулі, від мого  хруща!