СКІФСЬКА ДІВА

Не на сон затуляла повіки,
до грудей приростала руками,
триста років – без чоловіка,
вже не жінка,
іще не камінь...
Витікання вогню і часу,
триста літ – ні душі, ні плоті,
незавершення непочатку
і мовчанки прадавня нота.
Прикладала до лона зілля,
ворожила та... на горішках...
Ніби сукня чиясь весільна,
білим-білим ставало ліжко.
І вона в ньому – біла-біла
(сніг розтане – навік зів’яне),
із грудей проростають крила...
Вже – не жінка, іще – не янгол.