Знайомій

Крутило всю ніч водяною пилюкою вчора,
Вертіло-шипіло усім, що лежало кругом.
Іще не лежала, бродила по хаті потвора –
Як баба тхорезна, що пише доноси в райком...

Навколо скакала дрібна і услужлива нечисть –
Брехала потворі, що та найсвятіша з усіх.
Вони язиками знущались із тіла предтечі
І душу його виставляти хотіли на сміх.

Гадюкою чорною голос відьомський звивався.
Велика Гординя у серці відьомськім гула.
Вона із Христа насміхалась.
Не він відцурався...
Він всіх би простив милосердно
В цій прірвності зла.

Невиспана відьма
Добро проклинала навколо.
На писку страшному чорніла гримаса гріха.
І гидко було біля неї,
Пекельно і голо.
І скрегіт зубів її довго в ночі не стихав.

Аз тихо молився.
Хрестився.
І крейдяно білим
Здавався мені горизонт у червоній імлі.
Як відьма радянська вмирала,
До неї набігли
Усі такі самі –
Жорстокі і злі.

Бо й батько відьмаки
Прислужником був у фашистів.
Вона пішла далі,
Ну тобто у прірву, ще глибш...
А люди не знали...
А люди ішли за нечистою.
Пропасти могли б.

Священик приїхав.
Прогнала його кочергою.
Не хтіла покаятись –
Каже: «Не маю гріхів»...
Була ця потвора тілесно колись молодою,
Душею ж манила чортів.

Відьмака іконою бити сповідника бралась:
Летіла крізь двері і стіни ікона свята...
Господь не карав.
Сама себе баба з’їдала.
Мов крила воронячі –
Шамкали чорні вуста.

...Любив хтось цю жінку...
Йому я, звичайно, прощаю...
Прощаю цій дівчинці,
Що в ній ховалась колись.
От їй принесу я цукерка і пряник до чаю,
Бо свічку для неї уже вороги запасли.

Вже стелю знімають над відьмою,
Щоби погасла:
Відьомська ж душонка
Боїться цей світ покидать...
Рак душ – як і сказ, –
То хвороба заразно-опасна,
Не лиш для дівок, –
А й для націй,
Що можуть вмирать,
Якщо у них відьми керують царьками земними,
Нацьковують їх на крилате, дзвінке, корінне.

Та будьмо уважні.
Бо й грішні вмирають святими...

Оця чорна відьма
До Бога штовхнула мене.

27 верес. 15.