Цілунок один відкриває Пандорин ящик.
І поки не пізно не знати мене на дотик.
І як це не важко було б, але буде важче –
За першим цілунком не другий іде, а сотий.

За першим цілунком потягнеться з ящика туга
За світом терпким, який ти впізнаєш одразу.
Прокинеться ніжність до дрожу по шкірі за другим,
Яка проросте і наллється по вінця часом.

І втратиться лік нестримному тому потоку
Думок необ’їджених, радості, відчаю, болю…
Цілунок один відкорковує одинокість,
Цілунок один випускає, мов Джина, долю.

Лови своє щастя в скупому моєму «Не варто!».
Я – дужа ріка, і повінь моя нещадна.
Один – це багато, щоб більше над власним «завтра»
Ніколи не бути владним.

Хай буде усе на правах затяжного прологу,
Бо повість – не наша, а переписати пізно.
Бо перший цілунок – це завжди нова дорога,
Стрімка, як стріла,
І як рана її – наскрізна.