Осінь відкриває мені два різновиди диму.
В одному спить листя, листи, цигарки і втома.
А другий чорним слідом іде повз земні парадигми.
В нього інші частоти, і тисне він підсвідомо.

Він вивчає малюнки наших кімнат і вулиць
І знаходить місця, де почувається зручно й тепло:
Там, де Її реальність до думки спиною повернулась,
Або ж де гнеться Його спрямоване вгору стебло.

Про дим цей не пишуть колонок і повідомлень,
Він м’яко стелиться в ночі, долає прозорі стіни,
Наразі квіткарка мовить, що їй достеменно відомо-
Він куриться з найвищого поверху, з комірчини.

Там хлоп, що на фронті із тисками атмосфери,
Умира від дедлайнів з усіх першорідних креацій
І гвалтує друкарську машину, і тче у слова морфеми,
А слова у сценарії – позамежна несродна праця.

Це чорнило. Димить на відкинутому папері,
Де причини воюють із наслідком за Її безвихідь,
І у тих абзацах, де Він віддається в очі якійсь химері,
Тоне, топить, все знищує, наче безжальний вихор.

Ні, це не докір утомленому майстру сюжетів,
Він сухий стерновий, лиш наводить живі дороги,
Але це надважливі тексти, і Її заслабко він береже там -
Я бажаю надати йому конструктивної допомоги.

По слідах квіткарки, яка знає маршрути втечі-
Якщо вдасться її втримати і дощами не загубити-
На останній поверх, щоб з рядків Її вигнати усі дикі речі,
В Її Дію додати дзвінких весен, тепліших течій…
А можливо і під Ним лід трохи укріпити -
Лиш тоді ми з цим дивним Всесвітом станем квити.