...в незамысловатых, "просто так", рисуночках; по случаю святок, на языке приемлемом даже врагам:  

   горькое  грехов присутствие,
   но сладка слеза в раскаянье;
   горько ж  и его  отсутствие...
   сладостно  ли  —  выжидание?

                 ~

   земля  под звёздною метелью:
   склонился Бог над колыбелью;
   и  вся  вселенная   купелью...
   поверь  крещенскому поверью!

                 ~

...вот незадача: этот не читается, а поётся??

   за Рождеством Крещение!
...и ели в канители,
   и срам грехам в томление...
   и дУши – еле в теле!

   ведь счастье без оглядки!!
...на чудеса все падки,
   и не играют в прятки...
   Рождественские – святки!!

   есть, к радости, Веление!!!
...очиститься от скверны:
   прекрасное ж, мгновение...
   да оставаться – верным!!!

                 ~

...а се, перепрошую, рідною мовою; про традиції Водохреща (бо різдв'яні були переповідані раніш):
У переддень Водохреща так само постували, як і на Святвечір напередодні Різдва, іноді ще суворіше. Літні люди, які вже думали про спасіння душі, навіть не снідали, чекаючи Святої вечері, тому, власне, ця вечеря й називається Голодною кутею (інші назви свята: Другий Святвечір, Навечір’я Богоявления — 18 січня).
Обов’язково варили кутю таку ж, як і перед Різдвом. За вечерею її доїдали всю, не залишаючи для покійних родичів.
Якщо ж якась ложка куті зоставалася, її виносили курям, щоб «добре неслися й велися». Курей, як і в попереднє свято, не скликали, а чекали, щоб вони збіглися самі. Боялися чарів недоброзичливих сусідів. Якби хтось почув, що хазяйка кличе птицю, і заздрісно промовив: «Твої кури, а мої яйця!», то кури перестали б нестися. Натомість у ворожчиної птиці яєць побільшало б. Якщо кури збігалися скоренько і завзято дзьобали кутю, це давало підстави сподіватися, що вони будуть добре плодитися. Миску з-під куті того вечора не мили, а, склавши в неї ложки, накривали все це книшем, калачем або просто хлібиною, «щоб хліб не переводився». Вранці посуд мили, а помиї додавали до пійла худобі, вірячи, що завдяки цьому вона буде здоровою, дужою і плодючою.
Вечеряли пісними стравами, як і на Багату кутю. Проте таку велику кількість наїдків — аж 1 2 страв - не готували, а обходилися пісним борщем, варениками, пиріжками, капустою, рибою.
Після вечері «проганяли кутю». Ті, хто мав рушницю, стріляли вгору. Розповідають, що саме так «проганяли кутю» запорожці. Більшість селян і міщан використовували макогін і затулу (заслінку) до печі, в яку гупали промовляючи:
- Тікай кутя із покутя, геть узвар на базар! Паляниці — на полиці, а дідух — на теплий дух, щоб покинути кожух!
Діти також хапали дрючки і молотили ними по кілках тинів, галасуючи та пританцьовуючи. Це було справжнє свято галасу, яке мало сприяти майбутньому добробуту: щедрому врожаю, плодючості худоби й птиці. На Середній Наддніпрянщині й на півдні України випускали голубів - символів Святого Духа.
Потім уже, як смеркне, виносили дідуха з хати, де він провів майже два тижні. Хазяїн у супроводі своїх рідних урочисто ставив дідуха на току чи у садку між деревами, підпалював його, щоб пустити «теплий дух», тобто зігріти повітря й повернути із зими на весну. Діти грілися біля веселого, але швидко гаснучого багаття, пританцьовували та приспівували: «Дідух — на теплий дух, щоб покинути кожух!».
Жінки й дівчата чекали, поки дідух догорить, а тоді брали попіл і несли його на город, «щоб городина вдавалася». Дівчата ховали трохи попелу, а наступного ранку нишком умивалися ним разом із свяченою водою. Від цього вони мали стати вродливими і звабливими для хлопців.
На Гуцульщині ґазда збирав вівсяну солому, якою було потрушено в хаті, робив з неї перевесельця і зав’язував ними стовбури яблунь у садку, «щоби хробаки не їли» і «щоби яблучка ся родили рясно, як овесець». Солом яні обручі запобігали поверненню плодожерки з землі на дерево, і врожай садовини справді зростав.
Коли поверталися до хати, батько брав із печі жаринку, припалював тріску і присмалював хлопцям чубчики, «щоб вовка не боялися». Мабуть, звідси й пішла приказка «не бачити смаленого вовка».
На всі свята Водохрещ примічали погоду, щоб знати, чого сподіватися від природи на майбутнє літо. Якщо на деревах ряснів іній, чекали врожаю. Сонячне, чисте небо віщувало, що й жито буде чистим без куколю та інших бур’янів. Якщо ж мела завірюха, це було лихим знаком для хліборобів: зернові культури могла вразити хвороба. А от ярину слід було сіяти саме в той день тижня, на який припадало Водохреще, — цс сприяло щедрому врожаю.
Воду святили не лише 19-го, а й 18-го січня. Освячена напередодні Водохреща вода вважалася не менш цілющою, ніж свячена на саме свято. Коли баби йшли до церкви по свячену воду, то баньки, глечики й горнята обвивали сухим зіллям, серед якого заплітали свячене на Маковія, щоб не боятися уроків (пристріту), всілякої нечисті та хвороб.
19-го січня завершується дванадцятиденний етап із циклу зимових святок. Водохреще (Водохрищі, Хрещення, Івана Хрестителя, Водосвяття, Ордана, Йордана, Богоявления — 19 січня) — вельми шановане в народі свято, яке за значенням майже дорівнює Різдву Христовому. Цього дня освячують воду в річках або озерах, а де їх немає — у колодязях. Проте переважна більшість міст і сіл в Україні стоїть на воді, тому Хрещення завжди виглядало дуже мальовничо. На цей час зима набирала повну силу і водойми вкривалися міцною кригою.  На Запорізькій Січі, а також в містах і селах де мешкали козаки після Богослужіння їхали до річок та озер у святковому вбранні верхи на конях. Попереду урочистої процесії, несли дерев’яний церковний хрест та хоругви, хор співав "Голос Господній..." , за хором йшов священик, приклавши хрест до чола, а за священиком -  січове товариство. В містах і селах до річки, крім козаків йшли всі: старі, молоді й діти. На річці, де напередодні вирубували ополонку у формі хреста, котрий називався "Орданським орденом", який потім фарбували буряковим квасом і встановлювали поруч з ополонкою, священик після недовгої відправи занурював в ополонку срібного хреста, церковний хор співав: «У Йордані хрещашуся Тобі, Господи», і по молитві вода вважалася освяченою. Козаки в цей момент підіймали до неба рушниці і стріляли, розстрілюючи таким чином нечисту силу, котра в момент освячення священиком води, чимдуш вистрибувала з ополонки (вважалося, що всі чорти та нечиста сила в момент освячення священиком води - вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась з жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опускалась у воду, то разом із нею пірнають у воду і всі чорти, що мерзли до того часу на землі). Коли вже воду було освячено, люди підходили до ополонки і набирали її у свій посуд, а козаки ще й купались в ополонці.
Повернувшись із водою, хазяїн брав під пахву хлібинку чи книшик, а хазяйка — макітерку вареників, свячену воду та квачик і ходили по всьому господарству «писати хрещики» по стінах і одвірках. Бувало, що господар кропив хату і господарські будівлі, а господиня скрізь писала крейдою хрестики: на начинні, на знаряддях праці, на яслах тощо. Деякі господарі після малювання кожного хрестика кусали хліб чи з’їдали вареника самі або давали це робити дітям. У такий спосіб прагнули позбутися нечистої сили, що не могла переступити через хрести, писані на Водосвяття.
На Водохреще дівчата цілий день до вечора бігали до ополонки вмиватися свяченою водою, щоб стати вродливими. А якщо боялися морозу, то несли воду додому, наливали в миску, клали туди гроно калини, або свячені на Маковія квіти, або червоні коралі та вмивалися, «щоб бути красними, як калина». Свячена вода вважається помічною, цілющою, тому її протягом року зберігали біля образів. Нею вмивали немовлят, кропили молодих на весіллі й могили в день похорону. З нею був нерозривно пов’язаний увесь життєвий цикл людини.
На Водохреще писали хрестики на предметах домашнього побуту, кропили будівлі, людей і худобу. Перед обідом молилися і пили свячену воду по ковточку, примовляючи: «Аби всі ми здорові були».
Обідали скоромними стравами. Кожна господиня намагалася накрити стіл якнайкраще. Варили борщ або капусняк на свинячій груднині, робили голубці, вареники, печеню, смажену з цибулею печінку, подавали шинку, ковбасу, ковбик, кров’янку. ! хоча це був чи не найпиш-ніший у році м'ясоїд, коли скасовувалися всі пости, їли також і багато риби, за що часом цей тиждень називали «рибним». Траплялося, що до меню одного обіду включали і рибну, і м’ясну страви. Напередодні пекли свіжий хліб, калачі, пироги, книші, пампушки. Пили горілку чи настоянку, проте небагато. На закуску готували солодкий кисіль, а до нього всілякі коржики, вергуни, пряники, «горішки», пиріжки із солодкою начинкою. У цілому ж на Водосвяття їли такі ж страви, як і на Різдво чи Новий рік.
Після обіду, який часто переходив у вечерю, хазяїн брав пирога (книша, паляницю) з хрестом із тіста (або надрізом у вигляді хреста) і йшов до хліва. Попереду бігли діти, питаючи:
— Хто йде? -Біг!
— Що несе?
— Пиріг!
Господар благословляв худобу, розламував хліб і частував усю живність. Діти також охоче з’їдали по шматочку. Цей ритуал мав сприяти здоров’ю худоби та птиці.
На Водохреще примічали, чи є рибини в ополонці, де святитимуть воду. Поява їх у великій кількості передвіщала, що наступного літа гарно роїтимуться бджоли. Так усі зимові святки були пронизані символікою плодючості, добробуту й благоденства. (інтернет-лікнеп)

                 ~

...послеслАвием, заодно предупреждая о грядущих крахе и последствиях зимы (о том, что оно всё мое-поё-мое ведь тоже предупреждал?)

   капели с птичьим криком звОнки:
   вот оказался враль, февраль!
...морозы топчутся в сторонке, —
   там будто есть...  тут с нЕвидаль!

   зима, усевшись на качели,
   взмывает вверх — ныряет вниз!!
...качели, те ли, преуспели, —
   под всенародный свист...  над "бис"!!

   ишь, истощаются запасы:
   истают снег и холодА!!!
...весна, под^сказкой, входит в массы,    (совершенно точно: подсказкой!)
   овладевая...  как всегда!!!