Я не забуду,
ніц ніколи не забуду,
як ти, на мене люта, втнула ляльку вуду,
всю наїжачивши її жмутиськом шпичаків,
як хрипко в ніч когут дарма запів.
Відтоді світ зробивсь мені не милий
через якусь брикату, заздрісну кобилу,
що розгубила всі підкови по шляхах
й нікчемна вчула повний швах.
Позбулась честі, шани й цноти
по лупанарах. І до темної роботи
вдалась брудна, бридка почвара…
А мені кара – нізашо!
Та я ж  такая цяця-ляля,
найперша на районі краля,
а ти – опудало і шкапа!
І от тепер, гадюча лапа,
ти мене збавила всуціль.
По всіх кутках береться цвіль,
сохне стегно, марніє врода,
і вже в негоду та й в погоду
мені паршиво, хоч вчепись,
і беперервно нудко скрізь.
Бере за барки стара сука,
ледача сука депресуха
і тягне невідступно в гріб…
Най тебе продадуть в Магріб!
В бордель дешевий, курво хтива,
щоб ти насичитись там вспіла
гнилизним сім’ям чорних прутнів,
щоби тобі теж стало скрутно
і непролазно,  як мені,
в тісняві трюмів, вже на дні.
Щоб ти згадала, влізши в буду,
як ти змотала ляльку вуду,
підступна суко - не сестра!
Тебе за це забити тра.
Вона, - зважайте, чесні люди! -
на мене втнула ляльку вуду,
а я не знаю, вдіять шо.
То шо мені робити, шо?