Де кружляють літні зорі –  
ген від Веги до Денеба,
там верхи руїн вростають
в чорну нурту круженеба.

З ними в вир безгучно линуть
віти, трави, тротуари,
і в туманностях далеких
б’ються, мов серця, пульсари.

Не зі сполоху – з тривоги
за цей світ скороминущий,
хоч дерева восьминогами
ще тримаються за пущу,

у якій з початку світу
вдвох ми любимось невтомно,
аби він укупі з нами
неземним став карколомно.