Верба до крижів горнеться
й звертається верба,
шерхоче срібним листячком:
«Як високо! Ти ба?»
І тягне віти догори,
а звідти сіє мак карпускул
не варений ще
світила звитий рак.
Хвостом збиває глевкий тлум
і хвилю підганя.
Й така, малятка, від верби
посипалась фігня -
бозони, форміони, ксі,
свобідний радикал, нейтроний попіл
та тлустий, густий нуклідний кал…
Шо там під яблуні Ньютон,
Спіноза та Декарт?
Коли тут груші на вербі
жарівками стирчат!
І сяють променем цупким
та блимають щоніч.
Така от із вербою враз
відбулась дивна річ.
Та втямив, що відсутня тьма,
коли її женеш
жмутками світла,
що притьма
із серця дістаєш.