Ранок осінній. Висне комп’ютер. Нема Вдома нікого... Свічку пора запалити. Душу зігріти. Тепла навколо пітьма. Хочеться вмерти... І хочеться жити. Нафіг послати всіх бісів, Що в людях живуть. Славу послати і гроші... Зоставити ніжність. Нафіг політику і у термометрі ртуть. Адже по-своєму добре – Як Сонце чи сніжить, Тіло до тіла Чи душу до Бога несуть. Адже однаково грішно – Хвала і хула, Кава у ліжко, Цілунок коханої долі. Тільки не плутати Дим із дурного ствола З димом солодким Вітчизни, Що вийшла зі звичної ролі. Богу відомо, Куди вона, сива, летить. Дно уже зверху. А небо у нас під ногами. Йдуть у могилу, як в жінку, Оті, що спалили мости Поміж серцями і храмами. Листя на стежці. Із кров’ю його відірвав Вітер космічний. Бунтують ялини і туї. ...Вечір осінній. Я радий, що вірю в дива. Пересамую. Пересумую. Переночую. 27 лист. 16.
|