О, скільки їх з’явилось і пішло, розкидавши заплутані відбитки в оманливій, м’якій словесній глині! Сто тисяч бур віршами прогуло, і почуття, оголені при свідках, давно осіли у воді осінній. Мов сироти — римовані рядки, колишніх рук, прикладених старанно, з малюнком ліній, обриси у часі. Поезія, здавалось — на віки, душа співала радісно і п’яно, і віра була в кожного в запасі. Ще гроно віршотворення росте — а вже хрустить забуто під ногами гілля опале витворів минулих. Ще голоси ворушаться — проте, відрізані шляхами і вітрами, їх власники пішли й не озирнулись. І де ж вони, загублені в роках, і по яких дорогах невідомих ідуть вони, коли живі на світі? Вірші в минулім піймані, як птах — в забутих швах залишеного дому, що струшує давно загаслі миті.
|