Ніч спокою, і спогадів, і свята
Посвяти в осінь тиху, як зі сну,
Коли земля втрача координати
І заплива в космічну глибину,

Де час не владен, і нема нічого,
Що в тиші цій насмілиться на звук,
Куди земля навпомацки дорогу
Сама собі кладе за виднокруг.

А потім повертається несміло
У ранок свій, мов кінь в свою вузду,
Розхлюпуючи вистояно-білі
Тумани в ноги яблуням в саду.

І входжу я у зрілість невідступну,
У нетутешній ранок від ріллі,
Де промені ні-ні – й сліпуче хлюпне
Осіннє сонце аж на півземлі.