Коловерті душа не стерпить –
Все чекає свого різця.
З мене довго виходить серпень
І щоразу – не до кінця.

У глибинах німої туги
Ще чи вже – за межею слів…
Я усе проживаю вдруге,
Як востаннє на цій землі.

Тільки в серпня – суворий стражник –
Відсікає дощем рубіж.
Я усе ще шукаю справжнє
В перехожому і в собі,

Щоб, вростаючи в правду плоті,
Що зневірилася в дивах,
Серпень, взятий сповна на потім,
Із середини зігрівав.

Там, де сонця у стиглих гронах
Стільки ж, скільки і в камінцях…
Серпень довго в мені холоне
І ніколи не до кінця.