Він ходить жовтий і пекельний,
ватру під серцем відчува,
то бжух надимить,
то сливе субтельний,
так ніби моці в ньом нема.

То ляже дубом,
то під стелю цибне,
і тупцяє туди-сюди,
борлак ялозить, ніби спрага,
та ніц нема й ковтка води.

Нарешті всівси, внурив око,
закляк, застиг, що ані руш.
Та шось не схоже то на спокій,
бо вже роздерт сьомий аркуш.

І знову кола, і довкола,
і ані разу влучно в ціль…
Немитий посуд відсуває
й не відчуває їдла цвіль.

Припав до віка, в небо дивить –
між хмар смарагди все шука.
І все тремтить, й чуприну гривить
в судомі зкульчена рука.

А вечорами догоряє
й, позбувшись мотлоху ідей,
в лазничці голосно співає
листи до Мотрі Кочубей.