Бродити по косі деснянській внуреним по пахви в осіннім гідроксиді зимної води, притьма кістяк відчувши, видобутий з шафи, прибульці котрому навісили звізди. Як мацачки одразу зкрижаніли, та холод злющий костомашки, що сірник, лама, а дрижаки геть жили всі обсіли і зупинити сили їх нема. Та генератор опритомнів в бжусі та по дротах нестримно струм жене. То вже відомо, як свербить китайцю в вусі - стовідсотково нирку сіпоне! І вже тепло розносить джоулі кілами, в обійма ніжні боки й стан бере, та гребінцями млосного цунамі висюнчик піднебіння вже дере. І розімліло трохи, попустило. Пекуча крига мало не кипить! А чарівна, нащент тантрична сила уже «громадою обух сталить». Та сіпає плаценту навіжено, мармизами судомить дивно твар. То ззовні виглядає, мов скажений бугай зірвавсь і цибнув між товар. Та навкруги лиш спокій, тиша, пустка, смарагдово осяяна вода, відрядження на Марс чи на Балі відпустка, чи бон-вояж-аля-Сковорода. Як файно брести внуреним по пахви, на грудь прийнявши важко течії потугу, й відчути, що ще не зусім вмирущий чахлик б’є в дзвоники, так ніби кози суне з лугу. |