Стомлені нерви на дотик м'які, як перина,
зламаний час наливає вино. З підвіконня
дивиться розум: любові диявол законно
перетворити бажає мене на руїни.

Вгору свій хрест тягне вкрай перезбуждений фатум,
мрії збиваються в зграю та виють на місяць:
лячно їм жити в червоному мареві. Смійся
кожному в очі, хто носить в собі ультиматум.

Місячне сяйво гуляє в настінних портретах,
несамовито вкладається в теплі долоні...
Не поправляючи мертву від болю корону,
не потрапляючи вглиб чергових очеретів,

настрій розлючений ллється до теплої кави.
Треша достатньо, а доля у двері не дзвонить...
Ці перегони моїх веселкових драконів
вранішнє сонце влаштовує задля забави.

Вічні питання розлуки у постмодернізму
вже переслідують осінь в жовтневому танці...
Я потребую натхнення з рожевим на капцях —
невиліковно хворіє життя оптимізмом.