*** Спочатку це був поїзд. Потім – дощ. Реве і мчить кудись вода, вагони... Я йду до тебе, як ідуть на прощу Під теплий дах у вечір міжсезонний. Там, за вікном, за полотном води У пахощах тим'яну і шафрану Горить твій світ без квітів і гардин У тишу вбраний. Усе в ній є: і вічність, і межа, І перший гріх, і святість, і утома. У тиші цій покручена душа Знаходить те, що так шукає в комусь. А за вікном гуркоче і трясе, Змиває всесвіт із залізних рейок... Тримай цю тишу, зібрану на все, Що проросте, озвучене, із неї.
|