Яка б шляхетна ні була потреба  
в польотах крізь галактику, але
повернення все ж гідне синє небо –
до оболока крайнього земне.

Не розумів раніше я цю гідність
і дідівський не тямив супокій,
в якому кольорів блакитна блідість
вистуджувала капіляри мрій.

Я рвав і їх, і вени, і аорти,
і вишини досвітній хризоліт,
а клапті небокраю ген за бортом
лише махали хмарами услід.

Вони не розуміли геть нічого,
спокійні, як різдвяні дідухи!..
Хіба що сльози дощику грибного
зненацька скупо впали на дахи.  

Не відчуваю з тих часів потреб я
в тих небесах у рейсах неземних.
І лиш одне ятрить моє безнеб’є:
чи гідний я повернення до них?