Собор Святого Олександра Стоїть на краю роздоріжжь, І на порозі тому сам я Стою, край кам’яних підніжжь. Зібравши залишок із честі, Немов на паперть мідяки, Собор стоїть на перехресті Шляхів, що далися взнаки. Як пісня, ллеться дощ із неба, І дзвони плачуть з висоти. Я так боюсь іти до тебе... Але не можу не іти. Тож лий, давай! Знущайся, злива! Впаду, присяду край скам’ї. Органні хвилі тихо плинуть, Як хору світлі солов’ї. І я, в кінцевім пункті втечі, В одежі мокрій і брудній, Несу вселенську порожнечу Світів, загублених в мені. І на скам’ї в пітьмі із краю Стискаю скривлені вуста. Немов би сам переживаю Останні сумніви Христа. І смуток стримую так само. І хрест стає вже по плечу. Собор Святого Олександра Останне втілення із чуд, Вклади свій хрест мені на плечі! Зірви всі мітки й прапори! Лише позбав від порожнечі. І з перехрестя забери!
|