Була весна, і верби зеленіли,
Ми йшли з тобою вдвох біля ставку,
Нарешті ми зустрілись, друг мій милий!
Сказала я на тім хиткім містку.

Сказав ти – трохи стомлено і стерто:
Погано вигляд маєш ти, сестра.
Як ти живеш там? Досі волонтерка?
Там досі – сумно я відповіла.

Пробач, що я сумна. У серці морок,
В моїм волоссі пасма сивини,
Іще не встиг зламати мене ворог,
Тобі писала я листи з війни!

У чорні миті розпачу і смути,
Я згадувала в пам’яті ясній,
Гражданку, нашу дружбу з інституту,
Одноліток і брате, друже мій!

Коли мене вели на лікарняний,
Коли морили голодом в АТО,
Ти говорив слова мені з Майдану,
Такі хороші й щирі, як ніхто.

Що ж не обіймеш ти? Стоїш поснуло,
Біля цієї чорної води.
А він сказав – що було, те минуло.
І краще по-хорошому іди.

Нехай тебе саму розсудить небо,
Чи суд земний запише у статтю.
Я забагато вже страждав за тебе,
А нині хочу я радіть життю!

Я вирвав всі слова твої й знамена,
І твої вірші, кожен із рядків.
Тепер у мене інша наречена,
Що радує і друзів і батьків.

З тобою ми не будемо по-слові,
Твій шлях химерний, він веде в пітьму,
Вона сказала – хоч на згад любові,
Дозволь тебе в останне обійму.

Він відсахнувся. В небо круки
Злетіли вихрами навскіс,
Її тонкі тремтячі руки
Безсило опустились вниз.

В обличчя дув холодний вітер,
Застигли сльози у очах,
Як біль всього жіноцтва світу,
Як крик всіх зраджених дівчат.

Ти говорив, що я єдина,
Ти клявся в вірності мені!
Як кола по воді, видіння,
Неслися спогади сумні...

Де бьют мене, і обмовляють,
За пасма тягнучи в підвал.
Де вчать стріляти. І стріляють
В мене саму, здійнявши шквал.

Як я в окопах їм полову,
І сплю заметена в землі,
Відкривши Врадіївку нову,
Мене гвалтують москалі!

І сліз стає мені по вінця,
Чорніє небо голубе
І от самі вже українці
Мене відфренджують в фб.

Я майже при смерті. Я хвора
Я вже змирилася з кінцем,
І бабці зло шепочуть “хвойда!”
Насінням плюнувши в лице!

Звучать слова твоєї мами
Червоні губи – для кобіт!
Пробачте мем! Це не помада,
Це кров від вибитих зубів.

Моя душа – як бак зі сміттям,
Страшна, брудна, від неї тхне,
Як божевільної в лахмітті
Вже й ти соромишся мене.

І йдеш вступаючи у натовп.
Я тихо сходжу на місток.
і чую голос – що сумна ти?
І поряд згорблений дідок.

“Ти хто онуко? – він питає.
Вона закутавшись в пальто,
Відповідає – вже й не знаю,
Була найкраща. Вже ніхто.

“Та як же звешся ти? Дарина?
Марина? Як твоє ім’я?”
Раніше звали – Україна.
Віднині просто – Нічия.