*** Глинобитне усе… І Едем, і дорога до пекла, І вино, що у істині й славі шукає себе. І та кров, що на тілі, на рані спеклась і затерпла, І чужі голоси, І святий у човні, Що до берега вічно гребе. Глинобитні підлога і стеля у райській оселі, Що на човен той схожа, А часом – таки на труну… Керамічно заклякли у просторі числа і весла, І сліди по воді, по яких я нікуди не йду. І не йду, й не вертаюсь, А стою… Чи гарцюю на місці? І на місяці бачу ті плями, що сонцем були. Я молюся без слів, Я вимолюю моці у віці, Що, дасть Бог, то на голову впевнено й м’яко впаде. Ні, не каменем. Ні! Глинобитними фразами неба, Що, як tabula rasa, ще не читані досі ніким. Вигне шию світанок, мов іконою писаний лебідь, Й попливе без човна До людей, що сумують за ним. 27.01.19 © Василь Кузан
|