Під шкірою часом ворушаться небо й крила в’язами невидимця вітру і лоскотними пір’ями фантазій, тож я щільніше застібаю куртку, насунувши на голову каптур дощу, і бреду по неонових калюжах міста, ховаючись від поглядів темних вікон, примружених і підозрілих. Охорона безпольотної зони вишикувалась ліхтарями, спрямовуючи гострі промені на прибульця, закинутого на цю дощову планету випадковим зорельотом. Той давно розтанув у тумані і лиш падають з дахів спогадів краплі, галактиками розпливаються по воді і з мого тіла вимивають вагу… Нагоду невагомості я помножую на швидкість, зупиненого було негодою, світла загублених зірок і з розбігу долаю маскувальну сіть тонких електричних дротів та срібних тролей, що тягнуть у візуальну музику краплин гудіння змореного тіла і биття самотини, яке враз перетворюється на буття розбризканих будинків розмоклого геть міста, що квадратними дулами хмарочосів спостерігає за втечею відлиску води до жовтих осінніх сузір’їв, з яких дощ тече на місто, котре плаче за листопадним втікачем.
|