На світанку мене не буди,
не буди ти мене о десятій,
пополудні – залиш, відійди,
хай побуду у сні, як у ваті.

Балакучих голів не вмикай --
телевізор розхитує нерви.
Хай розкажу собі  -- ще не край,
ще є крупи, і сіль, і консерви.

Є можливість продовження снів
серед друків сучасної Лети --
під тривалу платівку чаїв
проглядати пожовклі газети.

Там усе відшуміло, збулось,
світу суєтність – як на долоні:
ми, як ті, що до нас, боїмось,
і б’ємось одне з одним в полоні.

Це є наш літописний архів,
наші «Повість», «Сказання» і «Слово»,
теплий попіл минулих хітів
загортаю я знову і знову.

Коли все замовкає і спить,
ніч веде діалог із минулим,
світ на якорі тихо стоїть,
каламуть осідає намулом.

Я ночую між стосів газет,
їх численних років-різновидів.
Ти махни безнадійливо: «Ет!»
і мене розбуди по обіді.